Іван Підкова
Було колись — в УкраїніРевіли гармати;Було колись — запорожціВміли пановати.Пановали, добувалиІ славу, і волю;Минулося — осталисяМогили на полі.Високії ті могили,Де лягло спочитиКозацькеє біле тіло,В китайку повите.Високії ті могилиЧорніють, як гори,Та про волю нишком в поліЗ вітрами говорять.Свідок слави дідівщиниЗ вітром розмовляє,А внук косу несе в росу,За ними співає.
Було колись — в УкраїніЛихо танцьовало,Журба в шинку мед-горілкуПоставцем кружала.Було колись добре житиНа тій Україні...А згадаймо! Може, серцеХоч трохи спочине.
IIЧорна хмара з-за ЛимануНебо, сонце криє.Синє море звірюкоюТо стогне, то виє.Дніпра гирло затопило.«Ануте, хлоп’ята,На байдаки! Море грає —Ходім погуляти!»Висипали запорожці —Лиман човни вкрили.«Грай же, море!» — заспівали,Запінились хвилі.Кругом хвилі, як ті гори:Ні землі, ні неба.Серце мліє, а козакамТого тілько й треба.Пливуть собі та співають;Рибалка літає...А попереду отаманВеде, куди знає.Похожає вздовж байдака,Гасне люлька в роті;Поглядає сюди-туди —Де-то буть роботі?Закрутивши чорні уси,За ухо чуприну,Підняв шапку — човни стали.«Нехай ворог гине!Не в Синопу, отамани,Панове молодці,А у Царград, до султана,Поїдемо в гості!»«Добре, батьку отамане!» —Кругом заревіло.«Спасибі вам!»Надів шапку.Знову закипілоСинє море; вздовж байдакаЗнову похожаєПан отаман та на хвилюМовчки поглядає.